Ця проповідь ієромонаха Івана (Гвайти) роздумує над євангельським читанням на першу неділю після Воздвиження Хреста (Мк. 8:34–38). Цей уривок слідує за сповіданням Петра в Кесарії Філіпповій, де він визнає Ісуса Месією, але потім відкидає передбачення Господа про Його страждання і смерть. Різке докоріння Христа — «Відійди від Мене, сатано» — розкриває напругу між людськими очікуваннями тріумфального Месії та Божественним шляхом Хреста. Проповідь досліджує подальший заклик Господа до натовпу та учнів: зректися себе, взяти свій хрест і слідувати за Ним. Проповідник підкреслює, що «загубити життя своє» заради Христа означає готовність ризикувати всім заради правди, справедливості та ненасильства в поколінні, яке надає перевагу комфорту та компромісу. Пастирська ілюстрація зі сповіді — жінка, яка відчувала, що «зіпсувала своє життя» — висвітлює буквальний зміст грецького тексту: хто занапастив життя своє заради Євангелія, той збереже його. Проповідь спонукає слухачів запитати себе, чи соромляться вони Христа та Його слів у «роді перелюбному і грішному», нагадуючи, що Син Людський посоромиться тих, хто соромиться Його, коли прийде у славі. Це послання є закликом до справжнього учнівства, яке приймає Хрест, а не шукає християнства без страждань.
Контекст свята: перша неділя після Воздвиження Хреста Чесного, з Євангелієм Мк. 8:34–38.
Співідання Петра та негайне відкидання Хреста, що спричиняє докір Христа.
Заклик зректися себе, взяти хрест і слідувати за Ісусом як визначення справжнього учнівства.
«Загубити життя своє» означає ризикувати всім заради правди і справедливості, а не шукати комфортної віри.
Ця публікація містить проповідь під назвою «Знак любові» ієромонаха Івана (Гуайти), промовлену на свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (27 вересня). Проповідь доступна кількома мовами, а публікація також включає Євангельське читання дня з Івана 19, що оповідає про Страждання Христа перед Пілатом, Його розп'яття на Голгофі, слова до Матері та улюбленого учня, а також пробиття Його ребра, з якого витекли кров і вода.
Проповідь поєднує історію свята з особистим роздумом про те, що означає нести свій хрест. Вона згадує видіння Костянтина — хрест із словами «Сим переможеш» перед його перемогою 312 року, Міланський едикт, який легалізував християнство, знахідку Хреста святою Оленою в Єрусалимі 326 року — його впізнали, коли він воскресив мертвеца, — і піднесення Хреста патріархом Макарієм для поклоніння народу, звідки свято й отримало свою назву. Також згадується, як імператор Іраклій повернув Хрест після чотирнадцяти років перського полону.
Центральне роздум присвячене парадоксу: хрест, колись знаряддя катування, став знаком переможної любові Христової. Проповідник пропонує практичний спосіб несення особистих хрестів — хвороби, труднощі, кризи: приймати обставини без ропотання і з любов'ю, боротися зі злом як наслідком гріха і довіряти, що любов сильніша за все. Він ілюструє це історією своєї подруги Ірини з Москви, яка з вірою переносить тяжку хворобу. Проповідь завершується запевненням, що досконала любов виганяє страх, даруючи свободу від страху. Місце для обговорення відкрите для читачів, щоб поміркувати про свято і послання проповіді.
Проповідь на Воздвиження Хреста ієромонаха Івана (Гуайти), доступна кількома мовами, з Євангельським читанням дня з Івана 19.
Історична основа: видіння Костянтина «Сим переможеш», знахідка Хреста святою Оленою 326 року та його повернення імператором Іраклієм після перського полону.
Хрест, колись знаряддя страти, став знаком переможної любові Христової — мірилою Божественної любові, явленої через смерть.
Практичний «алгоритм» несення свого хреста: приймати страждання з любов'ю, боротися зі злом і довіряти, що любов сильніша за все.
У цій публікації поділяємося проповіддю під назвою «Церква — це родина Божа», яку виголосили ієромонах Іван (Гуайта) разом з ієреєм Димитрієм Сизоненком 21 вересня 2024 року на свято Різдва Пресвятої Богородиці. Промова, знята перед Казанським собором у Санкт-Петербурзі, роздумує про зміст свята у трьох частинах. По-перше, це свято родини: народження Богородиці нагадує віруючим, що Церква — це родина Божа, спільнота, яка має початок, спільне минуле і спільне майбутнє. По-друге, і це глибше, Богородиця здавна була образом самої людської душі — жіночого начала в людській природі, яке приймає та єднається з Божеством. Якщо на Благовіщенні Бог прийняв плоть у Марії, то так само Він стає частиною душі, що молиться; Різдво Богородиці, таким чином, стає метафорою того, що відбувається з кожною людиною, яка єднається з Богом. По-третє, оскільки вересень знаменує початок навчального року, свято означає нові початки: надії, обітниці та оновлення — для Церкви це початок нового людства, а для кожної людини — можливість знову запалити радість і натхнення. У публікації наведено Євангельське читання дня (Лк. 10:38–42; 11:27–28), історію про Марфу і Марію, в якій Христос каже: «Блаженні ті, що слухають слово Боже і зберігають його» — гідний відгомін теми прийняття слова в самому собі. Наведено посилання на повний текст проповіді російською, англійською, італійською, французькою та іспанською мовами, а також на відеоверсію та способи підтримати канал.
Проповідь на Різдво Пресвятої Богородиці ієромонаха Івана (Гуайти) та ієрея Димитрія Сизоненка, знята біля Казанського собору в Санкт-Петербурзі.
Свято — це свято родини: Церква — родина Божа, єдина, що має початок і спільне майбутнє.
Богородиця — образ душі, що єднається з Богом, як Бог стає частиною душі, що молиться.
Припадаючи на вересень, свято знаменує нові надії та оновлення — початок нового людства.
Ця публікація містить проповідь ієромонаха Івана (Гуайти) на притчу про таланти (Мт. 25:14–30), виголошену 20 вересня 2026 року. Наведено повний текст Євангелія: пан, що відправлявся в дорогу, доручає своїм рабам п'ять, два й один талант, кожному за його силою; перші двоє торгують і подвоюють отримане, і їх вводять у радість пана свого, а третій, боячись пана, закопує свій талант у землю і засуджується як лукавий і лінивий раб. Проповідник робить із притчі чотири головні висновки. По-перше, кожна людина отримала від Бога дари — життя, час, віру, здоров'я, тілесні сили та здібності — і ці дари даються особисто, «кожному за його силою», тож заздрість і порівняння з іншими безглузді. По-друге, ці дари мають принести плід: християнське покликання полягає не лише в тому, щоб уникати зла, а в тому, щоб діяти, творити й будувати; християнин — це людина діл, а не тільки слів. По-третє, проповідь наголошує на цінності часу — вірні раби діяли негайно, а лінивий раб марнував свою можливість; проповідник закликає слухачів задуматися, як вони проводять свій час, зокрема години, втрачені на ґаджети та безділля. По-четверте, притча вказує на Страшний Суд: раб, який закопав свій талант, формально не зробив нічого поганого, але й не зробив нічого доброго — а безділля саме по собі є гріхом, гріхом байдужості, адже людина створена, щоб любити, служити й залишати по собі слід добра і краси. Публікація також містить посилання на текст проповіді російською, англійською, італійською, французькою та іспанською мовами, а також способи підтримати служіння автора.
Проповідь ієромонаха Івана (Гуайти) на притчу про таланти (Мт. 25:14–30).
Таланти символізують Божі дари — життя, час, віру та здібності — які даються кожному «за його силою», тож заздрість і порівняння безглузді.
Дари мають принести плід через активну працю: християнин покликаний не лише уникати зла, а діяти й творити.
Час треба вживати добре; лінивий раб його марнував, а години, втрачені на ґаджети та безділля, заслуговують на осмислення.
Ієромонах Іоанн (Гвайта) виголошує проповідь на Мт. 22:35–46, де Ісуса випробовує законник, питаючи, яка заповідь найбільша. Проповідь пояснює, як Ісус поєднує молитву «Шма» з Второзаконня (любити Бога всім серцем, душею, розумом і силою) з Лев. 19:18 (любити ближнього, як самого себе), проголошуючи, що на цих двох заповідях тримається весь Закон і Пророки. Промовець порівнює три євангельські оповіді: Марк підкреслює, що немає більшої заповіді, Матвій наголошує, що від них залежить все Писання, а Лука пов'язує питання з вічним життям та притчею про милосердного самарянина. Притча ілюструє, що справжня близькість до ближнього визначається духовною спорідненістю та самопожертвою в любові, а не етнічними чи національними межами. Далі проповідь розглядає три фундаментальні питання: (1) Чи повинен християнин любити самого себе? Так, як прийняття себе відповідно до Божого задуму. (2) Чи можна любити Бога, не люблячи ближнього? Ні, бо 1-ше соборне послання Івана та послання Якова вчать, що любов до Бога невіддільна від любові до ближнього. (3) Чи можна любити ближнього без Бога? Хоча неявна любов можлива (наприклад, Ганді), справжня любов зрештою потребує Бога як свого джерела. Як конкретне свідчення проповідь висвітлює дитячий хоспіс «Дім із маяком» у Росії, який втілює заповіді в діях. Загальне послання закликає вірян повернутися до простоти двох найбільших заповідей, ставлячи любов до Бога і ближнього вище за другорядні практики.
Ісус поєднує 613 старозавітних приписів у дві заповіді: любити Бога всім серцем і любити ближнього, як самого себе.
Три Євангелія подають цей епізод із нюансами, що кульмінують у притчі Луки про милосердного самарянина.
Справжня близькість до ближнього проявляється в жертовній любові, а не в соціальній чи етнічній близькості.
Любов до Бога і любов до ближнього невіддільні; одна не може існувати справжньо без іншої.
Giovanni Guaita
YouTube
15:52
