Ми стежимо за православними каналами, спільнотами й блогами по всьому інтернету, стисло переказуємо кожен допис і відео та виділяємо змістовні розмови.
Гомілія о. Олексія Умінського на Воздвиження Хреста переосмислює клич Христа заперечити собі, взяти хрест і йти за Ним не як важке зобов'язання, а як добровільний заклик, що випливає з любові. Священик пояснює, що євангельські слова — «запереч собі, візьми хрест свій і йди за Мною» — часто сприймаються як найсуворіші і найстрашніші в Писанні, бо здаються протиприродними для людини. Проте о. Олексій стверджує, що справжнє самовідречення відбувається природно і радісно, коли людина глибоко любить: любячий забуває про себе, роблячи коханого центром життя. Це божественне самовідречення приносить щастя, світло і свободу, а не жорстокість чи важкість. «Хрест», який християни покликані нести, — це не світські страждання, хвороби чи нещастя; це — саме Євангеліє, благовіст про жертвову любов і Воскресіння Христа. Як співає Церква: «Хрестом радість во всій вселенній». Тому взяти хрест — означає обійняти життя за Євангелієм, наслідувати Христа в безкорисній любові. Цей тягар легкий і визволяючий, бо обраний вільно у відповідь на любов, а не наметений силою. Бог не посилає хрести; людина добровільно їх бере. Гомілія закінчується тим, що йти за Христом — означає заперечувати лише себе, а не Христа, і що таке життя означене радістю Воскресіння.
Клич взяти хрест — це запрошення, а не повеління; Бог не посилає хрести, ми добровільно їх беремо.
Самовідречення — природний плід глибокої любові: коли ми справді любимо, ми радісно забуваємо про себе.
Християнський хрест — це не світські страждання, а Євангеліє — благовіст про любов і Воскресіння Христа.
«Хрестом радість во всій вселенній»: хрест приносить радість, світло і свободу, а не мрачність.
Ця проповідь ієромонаха Івана (Гвайти) роздумує над євангельським читанням на першу неділю після Воздвиження Хреста (Мк. 8:34–38). Цей уривок слідує за сповіданням Петра в Кесарії Філіпповій, де він визнає Ісуса Месією, але потім відкидає передбачення Господа про Його страждання і смерть. Різке докоріння Христа — «Відійди від Мене, сатано» — розкриває напругу між людськими очікуваннями тріумфального Месії та Божественним шляхом Хреста. Проповідь досліджує подальший заклик Господа до натовпу та учнів: зректися себе, взяти свій хрест і слідувати за Ним. Проповідник підкреслює, що «загубити життя своє» заради Христа означає готовність ризикувати всім заради правди, справедливості та ненасильства в поколінні, яке надає перевагу комфорту та компромісу. Пастирська ілюстрація зі сповіді — жінка, яка відчувала, що «зіпсувала своє життя» — висвітлює буквальний зміст грецького тексту: хто занапастив життя своє заради Євангелія, той збереже його. Проповідь спонукає слухачів запитати себе, чи соромляться вони Христа та Його слів у «роді перелюбному і грішному», нагадуючи, що Син Людський посоромиться тих, хто соромиться Його, коли прийде у славі. Це послання є закликом до справжнього учнівства, яке приймає Хрест, а не шукає християнства без страждань.
Контекст свята: перша неділя після Воздвиження Хреста Чесного, з Євангелієм Мк. 8:34–38.
Співідання Петра та негайне відкидання Хреста, що спричиняє докір Христа.
Заклик зректися себе, взяти хрест і слідувати за Ісусом як визначення справжнього учнівства.
«Загубити життя своє» означає ризикувати всім заради правди і справедливості, а не шукати комфортної віри.
Цей пост, оснований на розмові православного священника, розрізняє два види покаяння: хибне, егоцентричне, і справжнє, Богоцентричне метанойя. Хибний вид виглядає як смиренність, але насправді є гординею. Він проявляється як сором і приховування, як Адам і Єва, які ховалися в раю після гріхопадіння. Коли хтось каже: «Не можу повірити, що я таке зробив», промовець стверджує, що це насправді означає «Я думав, що я кращий за свій гріх» — форма самозамилування, яка тримає людину на місці, а не веде її до Бога. Справжньо смиренна людина, навпаки, зовсім не вражена гріхом; вона щодня дивується, що не падає в нього ще більше. Справжнє покаяння, каже пост, вражене не гріхом, а милістю. Воно виносить гріх на світло, чесно приносить його на сповідь, а не приховує, і сумує не через самопрезирство, а тому, що людина постійно відвертається від Бога, Которий так сильно любить. Її надія цілком спочиває на Христі, а не на самовдосконаленні, бо сила Христова досконалається в немочі. Отже, покаяння — це не просто зміна поведінки, а внутрішній поворот очей серця від гріха до Бога, який потім приносить зовнішній плід. Промовець підкреслює, що хоча для повернення серця потрібні наші зусилля, вся сила для перетворення походить від Христа і Святого Духа, а не від сили волі чи самостійності. Пост також рекламує платну спільноту з прямим доступом до священника, щомісячними живими запитаннями та відповідями, курсами та братством, причому частина щомісячної плати в 10 доларів іде на будівництво нової церкви в Техасі. У коментарях немає змістовної дискусії; матеріал є стислим вченням про різницю між самозосередженістю, заснованою на сорому, і покаянням, центрованим на благодаті, яке насправді змінює життя.
Хибне покаяння егоцентричне: сором, приховування, як Адам, і гординя, схована в «Не можу повірити, що я таке зробив».
Справжнє покаяння вражене не гріхом, а милістю, і сумує через відвернення від люблячого Бога.
Смиренна людина не дивується своєму гріху, а лише тому, що не падає ще глибше.
Справжнє покаяння виносить гріхи на світло через сповідь, а не приховує їх.
У нещодашньому ефірі протоїєрей Олексій Умінський відповідає на питання телеглядача про те, чи карає Бог коли-небудь, роз'яснюючи поширене непорозуміння. Глядач зробив висновок, що якщо Бог ніколи не карає, то Він автоматично прощає всіх, роблячи сповідь непотрібною. Батько Олексій виправляє цю премісу: він ніколи не стверджував, що Бог ніколи не карає. Насправді, він розмежує страждання, хвороби та смерть — які не є Божественною відплатою за гріхи — і справжнє Божественне покарання, яке існує як форма люблячого навчання. Це покарання не є пыткою чи помстою, а є Божественним педагогічним діянням через життєві обставини, зустрічі та внутрішнє усвідомлення власних помилок, що часто веде до покаяння. Прощення, наголошує батько Олексій, не є автоматичним; воно вимагає активного пошуку, щирої бажання, старання та прийняття через щиру кайту та покаяння. Саме ця динаміка є причиною існування таїнства сповіді: воно надає структурований спосіб шукати, виражати та отримувати це прощення. Отже, обговорення зосереджене на природі Божественної справедливості як відновлювальної, а не каральної, та на невід'ємній ролі людської співпраці в процесі примирення.
Бог не посилає страждання, хвороби чи смерть як відплату за гріхи.
Божественне покарання існує як любляче навчання через життєві обставини та усвідомлення помилок.
Таке покарання є педагогічним, а не помстячим чи пытливим.
Прощення вимагає активного пошуку, бажання та прийняття через щире покаяння.
О. Олексій Умінський оголошує про запуск нового проєкту на підписці під назвою «Читання книг з о. Олексієм», де він ділиться розмовами про авторів і книги, що сформували його духовне життя. Перший епізод присвячений щоденникам протопреситера Олександра Шеменана, видатного православного богослова XX століття. О. Олексій розмишлює над питаннями: чому художня література іноді розкриває більше про Бога, ніж богословські трактати, і про що писав японський монах-поет Танеда Сантока. Проєкт доступний на YouTube, Telegram та Boosty, з промоційною знижкою для ранніх підписників. О. Олексій запрошує глядачів приєднатися до дослідження літератури, що надихає віру, включаючи поезію, музику та оповідання. Він також надає посилання на свій інший контент, такий як розмови про Літургію та прогулянкові медитації. Ця ініціатива прагне сприяти глибшому залученню до християнської мислі через літературне відображення.
Запущено новий проєкт на підписці «Читання книг з о. Олексієм» від о. Олексія Умінського
Перший епізод присвящений щоденникам о. Олександра Шеменана
Досліджується, як художня література та поезія освітлюють духовну істину
Доступний на YouTube, Telegram та Boosty зі стартовою знижкою
Ця публікація містить проповідь під назвою «Знак любові» ієромонаха Івана (Гуайти), промовлену на свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (27 вересня). Проповідь доступна кількома мовами, а публікація також включає Євангельське читання дня з Івана 19, що оповідає про Страждання Христа перед Пілатом, Його розп'яття на Голгофі, слова до Матері та улюбленого учня, а також пробиття Його ребра, з якого витекли кров і вода.
Проповідь поєднує історію свята з особистим роздумом про те, що означає нести свій хрест. Вона згадує видіння Костянтина — хрест із словами «Сим переможеш» перед його перемогою 312 року, Міланський едикт, який легалізував християнство, знахідку Хреста святою Оленою в Єрусалимі 326 року — його впізнали, коли він воскресив мертвеца, — і піднесення Хреста патріархом Макарієм для поклоніння народу, звідки свято й отримало свою назву. Також згадується, як імператор Іраклій повернув Хрест після чотирнадцяти років перського полону.
Центральне роздум присвячене парадоксу: хрест, колись знаряддя катування, став знаком переможної любові Христової. Проповідник пропонує практичний спосіб несення особистих хрестів — хвороби, труднощі, кризи: приймати обставини без ропотання і з любов'ю, боротися зі злом як наслідком гріха і довіряти, що любов сильніша за все. Він ілюструє це історією своєї подруги Ірини з Москви, яка з вірою переносить тяжку хворобу. Проповідь завершується запевненням, що досконала любов виганяє страх, даруючи свободу від страху. Місце для обговорення відкрите для читачів, щоб поміркувати про свято і послання проповіді.
Проповідь на Воздвиження Хреста ієромонаха Івана (Гуайти), доступна кількома мовами, з Євангельським читанням дня з Івана 19.
Історична основа: видіння Костянтина «Сим переможеш», знахідка Хреста святою Оленою 326 року та його повернення імператором Іраклієм після перського полону.
Хрест, колись знаряддя страти, став знаком переможної любові Христової — мірилою Божественної любові, явленої через смерть.
Практичний «алгоритм» несення свого хреста: приймати страждання з любов'ю, боротися зі злом і довіряти, що любов сильніша за все.
Отець Мойсей стверджує, що самовладання не є надійною зброєю проти сильної спокуси, бо воно руйнується, коли пожадання зростає. Кожен має повне самовладання, коли пожадання низьке; але варто перевищити певну межу — і воля зазнає невдачі щоразу. Тому мудра стратегія — використовувати самовладання, поки воно ще сильне, тобто заздалегідь, щоб взагалі не потрапляти в ситуації сильної спокуси. Він ілюструє це повсякденними прикладами: якщо соціальні мережі постійно ведуть вас до похіті, видаліть їх; якщо певні місця чи звички тягнуть вас донизу, тримайтеся подалі від небезпечної зони, а не випробовуйте себе. Тим, хто зустрічається, він радить уникати поцілунків до шлюбу, адже пожадання вже на максимумі, і разом з ним зростає ймовірність падіння. Спираючись на святих отців, він зауважує, що людина за природою шукає насолоди і уникає болю, здебільшого через тілесні втіхи, а старі гріхи повертаються через спогади про насолоду, які провокує диявол — тож треба бути чесним щодо власних слабкостей. Коли спокуса все ж вражає, попри застереження, він пропонує лише два дії: сказати Ісусову молитву, звертаючи серце до Христа, і фізично втекти з ситуації, а не боротися з нею в лоб. Він завершує підбадьоренням, що спокуса — це ознака справжнього духовного подвигу і любові до Христа, Який сказав: «Якщо любите Мене, дотримуйтесь Моїх заповідей».
Самовладання руйнується, коли пожадання зростає; воно найсильніше, коли пожадання низьке.
Використовуйте самовладання заздалегідь, щоб уникати ситуацій сильної спокуси, а не боротися зі спокусою на повну силу.
Практичні приклади: видаліть соціальні мережі, що ведуть до похіті, уникайте поцілунків до шлюбу, тримайтеся подалі від барів та інших небезпечних зон.
Коли спокуса вражає, є лише два засоби: Ісусова молитва і фізична втеча з ситуації.
У цій бесіді протоієрей Олексій Умінський відповідає на листа життєвої православної християнки, яка, змушена запитаннями нехристиянських друзів, виявила свою нездатність викласти зміст віри в Трійцю, Божественність Христа чи Євхаристію. Її криза розкриває поширене явище: багато «церковних» людей звели віру до моральної конформності та обрядової обережності — хвилюючись через хрестоносні сливи чи списки дозволеного і забороненого — і при цьому пропустили живого Бога. Отець Олексій стверджує, що така релігія плутає традицію з вірою, а поведінкову конформність — зі стосунками з невидимим, невичерпним Богом, який безмежно вищий за людські категорії.
Суть християнства, наголошує він, — не в моральному кодексі, а в звістці, що Бог — це вічна, самовіддаюча любов (1 Ів. 4:8). Ця любов пояснює Трійцю не як математичну загадку, а як спільноту Осіб: Батько вічно роджує Сина, Дух вічно процедує, три гіпостаси односущні та об'єднані в одній волі. Воплочення — це об'єднання Бога з людиною; Син приймає на Себе гріх і смерть, руйнує ад Божественною любов'ю, воскресає як Богочоловік і дарує обоження через Хрещення та Євхаристію. Бесіда завершується свідченням про дитячу зустріч із живим Богом як Любов'ю, що ілюструє: істинна віра починається не з правил, а з особистої зустрічі з Тим, Хто є Сама Любов.
Віра, зведена до моральних правил і ритуальних дрібниць (наприклад, хрестоносних слив), випорожнює християнство; істинний Бог невидимий і безмежно вищий за людські категорії.
Багато життєвих православних плутають релігійну традицію та поведінкову конформність з вірою, не маючи особистих стосунків із живим Богом.
Християнська віра перевищує уявлення про «вищий розум» чи моралістичного законодавця, звіщаючи Бога як вічну, самовіддаючу любов — джерело всіх догматів.
Свята Трійця — не загадка, а повнота Божественної любові: Батько, Син і Святий Дух як три особисті вияви однієї божесної сутності, об'єднані в одній волі.
У цій публікації поділяємося проповіддю під назвою «Церква — це родина Божа», яку виголосили ієромонах Іван (Гуайта) разом з ієреєм Димитрієм Сизоненком 21 вересня 2024 року на свято Різдва Пресвятої Богородиці. Промова, знята перед Казанським собором у Санкт-Петербурзі, роздумує про зміст свята у трьох частинах. По-перше, це свято родини: народження Богородиці нагадує віруючим, що Церква — це родина Божа, спільнота, яка має початок, спільне минуле і спільне майбутнє. По-друге, і це глибше, Богородиця здавна була образом самої людської душі — жіночого начала в людській природі, яке приймає та єднається з Божеством. Якщо на Благовіщенні Бог прийняв плоть у Марії, то так само Він стає частиною душі, що молиться; Різдво Богородиці, таким чином, стає метафорою того, що відбувається з кожною людиною, яка єднається з Богом. По-третє, оскільки вересень знаменує початок навчального року, свято означає нові початки: надії, обітниці та оновлення — для Церкви це початок нового людства, а для кожної людини — можливість знову запалити радість і натхнення. У публікації наведено Євангельське читання дня (Лк. 10:38–42; 11:27–28), історію про Марфу і Марію, в якій Христос каже: «Блаженні ті, що слухають слово Боже і зберігають його» — гідний відгомін теми прийняття слова в самому собі. Наведено посилання на повний текст проповіді російською, англійською, італійською, французькою та іспанською мовами, а також на відеоверсію та способи підтримати канал.
Проповідь на Різдво Пресвятої Богородиці ієромонаха Івана (Гуайти) та ієрея Димитрія Сизоненка, знята біля Казанського собору в Санкт-Петербурзі.
Свято — це свято родини: Церква — родина Божа, єдина, що має початок і спільне майбутнє.
Богородиця — образ душі, що єднається з Богом, як Бог стає частиною душі, що молиться.
Припадаючи на вересень, свято знаменує нові надії та оновлення — початок нового людства.
Ця публікація представляє проповідь протоієрея Олексія Умінського на 16-ту неділю після П'ятидесятниці, неділю перед Воздвиженням Чесного Хреста. Проповідь роздумує над двома євангельськими читаннями, які на перший погляд здаються суперечливими: Іван 3, де Христос каже, що Він прийшов не судити світ, а спасти його, і притча про таланти з Матвія 25, яка говорить про суд. Проповідник показує, що ці два читання взаємно пояснюють одне одного. Таланти, пояснює він, — це не сучасні «здібності», а велика сума грошей, довірена слугам із великим ризиком; так само Господь довіряє кожному християнину незмірно більший скарб — Самого Христа, благодать, віру та любов, — які треба ризикувати й примножувати через живу, діяльну віру. Він наводить слова святого Афанасія Великого («Бог став людиною, щоб людина стала богом»), щоб описати християнське покликання возноситися разом із Христом. Проповідь протиставляє цьому третього слугу, який закопав свій талант зі страху: він уособлює «суто релігійну» людину, яка шукає безпеки в правилах, правильному запалюванні свічок, пості та заучених молитвах, але ніколи не молиться від серця і нічим не ризикує заради Бога. Така людина, попереджає проповідник, сама себе засуджує і живе в самій собі створеній темряві, бо Бог — не жорстокий пан, а любов і милосердя, як батько, що прийняв блудного сина. Іронічне висловлювання в заголовку — «чим більше спиш, тим менше грішиш» — передає дух цього страхітливого, самозахисного благочестя, який проповідь закликає християн подолати.
Два недільні читання — Іван 3 (Христос приходить спасти, а не судити) і притча про таланти — здаються суперечливими, але пояснюють одне одного.
Талант — це велика сума грошей, довірена з реальним ризиком; Бог довіряє нам набагато більше: Самого Христа, благодать, віру та любов.
Віра, любов і молитва — не гарантія комфорту, а велика праця: шукання, сумнів, довіра та стояння за правду.
Слуга, який закопав свій талант, зображує суто релігійну людину, яка ховається за правилами й зовнішньою обрядовістю і нічим не ризикує.
Ця публікація містить проповідь ієромонаха Івана (Гуайти) на притчу про таланти (Мт. 25:14–30), виголошену 20 вересня 2026 року. Наведено повний текст Євангелія: пан, що відправлявся в дорогу, доручає своїм рабам п'ять, два й один талант, кожному за його силою; перші двоє торгують і подвоюють отримане, і їх вводять у радість пана свого, а третій, боячись пана, закопує свій талант у землю і засуджується як лукавий і лінивий раб. Проповідник робить із притчі чотири головні висновки. По-перше, кожна людина отримала від Бога дари — життя, час, віру, здоров'я, тілесні сили та здібності — і ці дари даються особисто, «кожному за його силою», тож заздрість і порівняння з іншими безглузді. По-друге, ці дари мають принести плід: християнське покликання полягає не лише в тому, щоб уникати зла, а в тому, щоб діяти, творити й будувати; християнин — це людина діл, а не тільки слів. По-третє, проповідь наголошує на цінності часу — вірні раби діяли негайно, а лінивий раб марнував свою можливість; проповідник закликає слухачів задуматися, як вони проводять свій час, зокрема години, втрачені на ґаджети та безділля. По-четверте, притча вказує на Страшний Суд: раб, який закопав свій талант, формально не зробив нічого поганого, але й не зробив нічого доброго — а безділля саме по собі є гріхом, гріхом байдужості, адже людина створена, щоб любити, служити й залишати по собі слід добра і краси. Публікація також містить посилання на текст проповіді російською, англійською, італійською, французькою та іспанською мовами, а також способи підтримати служіння автора.
Проповідь ієромонаха Івана (Гуайти) на притчу про таланти (Мт. 25:14–30).
Таланти символізують Божі дари — життя, час, віру та здібності — які даються кожному «за його силою», тож заздрість і порівняння безглузді.
Дари мають принести плід через активну працю: християнин покликаний не лише уникати зла, а діяти й творити.
Час треба вживати добре; лінивий раб його марнував, а години, втрачені на ґаджети та безділля, заслуговують на осмислення.
Отець Мойсей, колишній протестант, який нині є православним, пояснює, чому він більше не сприймає протестантизм серйозно як релігійну систему, водночас відмежовуючи свою критику системи від осуду окремих протестантів. Він будує свою розмову навколо п'яти головних проблем, які помітив за роки перебування в протестантських церквах. По-перше, модель церкви як бізнесу: більшість громад не мають фінансової прозорості, ні публічних бюджетів, ні голосування членів, перетворюючи парафіян на клієнтів. Він протиставляє цьому практику православних парафій, де бюджети відкрито розглядаються і затверджуються голосуванням — прозорість, яка колись вразила одного відвідувача. По-друге, терпимість до сексуальних гріхів: багато людей, які приходять із баптистського середовища, живуть із хлопцями чи дівчатами поза шлюбом, і він не може зробити їх оголошеними (катехуменами), доки вони не одружаться або не розійдуться. По-третє, відсутність будь-якого заклику до покаяння: пастирі знали про співжиття та вживання наркотиків, але мовчали, перед хрещенням немає покаяння, і люди після нього живуть так само. По-четверте, те, що він називає християнством без хреста: твердження, що християни не зазнають спокус, є неправдою, бо якщо диявол лишає людину в спокої, вона не становить загрози і не зростає в праведності. Несення хреста включає повсякденні труднощі, як-от виховання дітей, а відмова від нового життя під час проголошення себе «прихильником життя» суперечить заповіді Христа про само зречення. По-п'яте, вчення, яке суперечить словам Самого Христа або переінакшує їх: заперечення хрещення для відпущення гріхів і перекроювання слів Христа про їдіння Його Тіла та пиття Його Крові, щоб вони пасували людському богослов'ю. Його головна теза: християнство без хреста втрачає все інше, а релігія, яка виправляє Господа замість того, щоб Йому слухатися, можливо, не заслуговує на ім'я християнської. Допис також містить заклик до будівництва нового православного храму.
П'ять критичних зауважень: модель церкви як бізнесу, терпимість до сексуальних гріхів, відсутність заклику до покаяння, християнство без хреста та переінакшення слів Христа.
Протестантським церквам часто бракує фінансової прозорості; православні парафії відкрито голосують за бюджети.
Ті, хто живе поза шлюбом, мають одружитися або розійтися, перш ніж стати оголошеними (катехуменами).
Якщо диявол лишає тебе в спокої, ти не зростаєш у праведності; хрест включає повсякденні труднощі.
У цьому епізоді «Читання книг з о. Олексієм Умінським» священик представляє японського поета-монаха Танеду Сантоку, який залишається майже невідомим для російськомовної аудиторії. Поезія Сантоки відзначається простою, розмовним тоном та тактильною безпосередністю. о. Олексій читає репрезентативний вірш: «П'ю, п'ю саке. Квітуть гілки, ниви на деревах. Мурхавець блукає по моїй війці». Він рефлексує над тим, як ці, здавалося б, побутові рядки — що зображають щоденні миті, як от пиття, спостереження за природою або помічання дрібного комахи — відчиняють простір глибокої радості та миру. Обговорення наголошує, що творчість Сантоки вчить нас бачити красу в найзвичайніших обставинах і приймати життя таким, яке воно є. Вірші функціонують як своего роду суттевий духовний транквілізатор, даруючи надію, радість і тиху впевненість, що світ знаходиться в руках Божих. Цей пост запрошує глядачів залучитися до цього поетічного бачення через тривалу серію, яка підтримується через різні платформи підписки.
о. Олексій Умінський представляє японського поета-монаха Танеду Сантоку, малознайомого в російських колах.
Вірші Сантоки прості, розмовні, тактильні, знаходять красу в щоденних митях.
Читається та обговорюється зразок вірша про пиття саке, квітучі гілки та мурхавця на війці.
Поезія діє як духовний транквілізатор, даруючи надію, радість і довіру Божому Провидінню.
У пості анонсується прем'єра нового епізоду серії «Читання маленьких книг з отцем Олексієм Умінським», присвяченого японському поету хайку Танеді Сантоку (1882–1940). Отець Олексій представляє Сантоку як поета, майже невідомого російськомовним читачам, чиї вірші — прості, майже розмовні, і дивно тактильні. Епізод досліджує, як поезія Сантоку стає прикладом знаходження краси в звичайному та прийняття життя таким, яке воно є. У анонсі наведено зразок хайку: «Осень у квітінці / О, як смачно соєвий творіг / У трактирі тофу». Обговорюється книга видання Hyperion 2001 року зі віршами та прозою Сантоку. Пост пропонує кілька варіантів підтримки проекту — Спонсорство на YouTube, Telegram (з промокодом на 30%) та Boosty — а також посилання на інші ресурси отця Олексія: його Telegram-канал, розмови про розуміння Літургії, «Прогулянки з отцем Олексієм» та опубліковану книгу. Також вказано контактний email. Послугує одночасно запрошенням зануритися в контемплятивну поезію Сантоку та посібником із підтримки триваючого літературно-духовного проекту.
Новий епізод присвячений японському поету хайку Танеді Сантоку, малому відомому в російськомовному просторі
Поезія Сантоку знаходить красу в звичайних миттях і приймає життя таким, яке воно є
Епізод входить до серії «Читання маленьких книг з отцем Олексієм Умінським»
Запропоновані кілька платформ для підписки: YouTube, Telegram, Boosty
Ієрей, отець Мойсей, розглядає, чому любов до Бога часто відчувається як відсутня в християнському житті, стверджуючи, що святі отці вважають любов до себе корінням усякого гріха. Серце, каже він, має обмежену здатність любити, і коли воно віддається таким речам, як майно, гроші, компліменти і комфорт, для Бога лишається мало місця. Тому любов до Бога зростає лише тоді, коли серце очищається від цих неправильно спрямованих прив'язаностей — це духовна реальність, а не лише психологічна. Він ілюструє це особистою історією: помітивши, як багато йому подобаються компліменти, які привертала його куртка Nike, він за напуттям свого духовного отца віддав її бездомному чоловікові, усвідомивши, як такі малі прив'язаності поглинають серце. Бесіда також торкається сучасного «самолюбства» як євангелія: Євангеліє заповідає любов до Бога і ближнього, але ніколи — любов до себе, бо ми вже боремося з надмірною увагою до себе. Навіть самоненависть, сором і жорстка самокритика на сповіді виявляються формами гордості й заклопотаності собою, а не смирення. Гріх, пояснює він, — це не знищення природних прагнень, а їхнє неправильне спрямування — близькість стає хтивістю, голод — ненажерливістю, праця — сріболюбством, а час, призначений для покаяння, — суєтою. Посилаючись на пустельників, він переказує сміливе твердження авви Антонія, що він любить Бога більше, ніж монах, який постився і молився більше, показуючи, що любов до Бога — це дар, який дається тим, хто відкритий до самозречення, і що Бог подає благодать відповідно до того, що кожен готовий прийняти, як у притчі про таланти. Бесіда завершується твердженням, що Христос пропонує кожному з нас розп'яття, пропорційне нашій готовності, бо без розп'яття немає воскресіння — а мале розп'яття означає малу любов до Христа.
Усякий гріх зрештою зводиться до любові до себе; навіть самоненависть і сором — це форми гордості, а не смирення.
Любов серця неправильно спрямована на майно, компліменти і комфорт; очищення звільняє її для любові до Бога.
Гріх — це неправильно спрямоване природне прагнення: близькість стає хтивістю, їжа — ненажерливістю, праця — сріболюбством, час для покаяння — суєтою.
Промова авви Антонія і притча про таланти показують, що Бог дає благодать і любов відповідно до нашої відкритості та зусиль.
Ієромонах Іоанн (Гвайта) виголошує проповідь на Мт. 22:35–46, де Ісуса випробовує законник, питаючи, яка заповідь найбільша. Проповідь пояснює, як Ісус поєднує молитву «Шма» з Второзаконня (любити Бога всім серцем, душею, розумом і силою) з Лев. 19:18 (любити ближнього, як самого себе), проголошуючи, що на цих двох заповідях тримається весь Закон і Пророки. Промовець порівнює три євангельські оповіді: Марк підкреслює, що немає більшої заповіді, Матвій наголошує, що від них залежить все Писання, а Лука пов'язує питання з вічним життям та притчею про милосердного самарянина. Притча ілюструє, що справжня близькість до ближнього визначається духовною спорідненістю та самопожертвою в любові, а не етнічними чи національними межами. Далі проповідь розглядає три фундаментальні питання: (1) Чи повинен християнин любити самого себе? Так, як прийняття себе відповідно до Божого задуму. (2) Чи можна любити Бога, не люблячи ближнього? Ні, бо 1-ше соборне послання Івана та послання Якова вчать, що любов до Бога невіддільна від любові до ближнього. (3) Чи можна любити ближнього без Бога? Хоча неявна любов можлива (наприклад, Ганді), справжня любов зрештою потребує Бога як свого джерела. Як конкретне свідчення проповідь висвітлює дитячий хоспіс «Дім із маяком» у Росії, який втілює заповіді в діях. Загальне послання закликає вірян повернутися до простоти двох найбільших заповідей, ставлячи любов до Бога і ближнього вище за другорядні практики.
Ісус поєднує 613 старозавітних приписів у дві заповіді: любити Бога всім серцем і любити ближнього, як самого себе.
Три Євангелія подають цей епізод із нюансами, що кульмінують у притчі Луки про милосердного самарянина.
Справжня близькість до ближнього проявляється в жертовній любові, а не в соціальній чи етнічній близькості.
Любов до Бога і любов до ближнього невіддільні; одна не може існувати справжньо без іншої.
День Седьмой. Alexey Uminskiy
YouTube
7:57
